Севільська заява про насильство
Вступ
Вважаючи своїм обов’язком розглянути з позицій наших відповідних наукових дисциплін найнебезпечніші й найруйнівніші форми діяльності нашого виду — насильство і війну; визнаючи, що наука є продуктом людської культури і тому не може бути остаточною чи всеосяжною; і з вдячністю відзначаючи підтримку влади Севільї та представників Іспанської національної комісії у справах ЮНЕСКО, ми, нижчепідписані науковці з різних країн світу, які представляють відповідні галузі науки, зібралися та сформулювали цю Заяву про насильство.
У ній ми ставимо під сумнів низку гаданих біологічних висновків, які використовувалися — навіть деякими фахівцями з наших власних дисциплін — для виправдання насильства і війни. Оскільки ці гадані висновки сприяли створенню атмосфери песимізму в наш час, ми вважаємо, що відкрите й виважене спростування цих хибних тверджень може стати вагомим внеском у Міжнародний рік миру.
Зловживання науковими теоріями й даними для виправдання насильства і війни не є новим — воно практикується від часу виникнення сучасної науки. Наприклад, теорію еволюції використовували для виправдання не лише війни, а й геноциду, колоніалізму та гноблення слабших.
Ми викладаємо свою позицію у формі п’яти положень. Ми усвідомлюємо, що існує багато інших питань, пов’язаних із насильством і війною, які можна було б плідно розглянути з погляду наших дисциплін, однак тут обмежуємося тим, що вважаємо надзвичайно важливим першим кроком.
Перше положення
НАУКОВО НЕКОРЕКТНО стверджувати, що ми успадкували від наших тваринних предків схильність вести війну.
Хоча сутички широко поширені серед різних видів тварин, серед видів, що живуть у природних умовах, зафіксовано лише кілька випадків руйнівних внутрішньовидових сутичок між організованими групами, і в жодному з них не використовувалися знаряддя, спеціально створені як зброя. Звичайне хижацтво щодо інших видів не можна прирівнювати до внутрішньовидового насильства. Війна є суто людським явищем і не спостерігається серед інших тварин.
Той факт, що способи ведення війни так докорінно змінювалися з часом, свідчить, що війна є продуктом культури. Її зв’язок із біологією передусім опосередковується мовою, яка уможливлює координацію груп, передавання технологій і використання знарядь. Війна біологічно можлива, але не неминуча, про що свідчать відмінності в її поширеності й характері в часі та просторі. Існують культури, які століттями не вели воєн, і культури, які в одні періоди воювали часто, а в інші — ні.
Друге положення
НАУКОВО НЕКОРЕКТНО стверджувати, що війна або будь-яка інша насильницька поведінка генетично запрограмована в людській природі.
Хоча гени беруть участь у функціонуванні нервової системи на всіх рівнях, вони створюють лише потенціал розвитку, який може реалізуватися тільки у взаємодії з екологічним і соціальним середовищем. Люди відрізняються за сприйнятливістю до впливу досвіду, однак їхню особистість визначає взаємодія генетичної спадщини та умов, у яких вони зростають і виховуються.
За винятком рідкісних патологій, гени не роблять людей неодмінно схильними до насильства. Так само вони не зумовлюють і протилежного. Гени беруть участь у формуванні наших поведінкових можливостей, але самі по собі не визначають результату.
Третє положення
НАУКОВО НЕКОРЕКТНО стверджувати, що у процесі еволюції людини природний добір більше сприяв агресивній поведінці, ніж іншим видам поведінки.
У всіх добре вивчених видів тварин становище в групі здобувається завдяки здатності співпрацювати та виконувати соціальні функції, важливі для структури цієї групи. «Домінування» охоплює соціальні зв’язки та належність до групи; воно не зводиться лише до володіння більшою фізичною силою та її застосування, хоча й передбачає агресивну поведінку.
Коли в тварин штучно проводили генетичний добір за ознакою агресивної поведінки, це швидко приводило до появи гіперагресивних особин. Це свідчить, що за природних умов агресивність не зазнавала максимально інтенсивного добору. Коли таких експериментально виведених гіперагресивних тварин поміщають у соціальну групу, вони або руйнують її структуру, або їх виганяють із групи. Насильство не закладене ані в нашій еволюційній спадщині, ані в наших генах.
Четверте положення
НАУКОВО НЕКОРЕКТНО стверджувати, що людина має «мозок, налаштований на насильство».
Хоча ми маємо нейронний апарат, який дає змогу діяти насильницьки, він не активується автоматично внутрішніми чи зовнішніми стимулами. Як і в інших вищих приматів — і на відміну від решти тварин — наші вищі нервові процеси фільтрують такі стимули, перш ніж ми на них реагуємо.
Те, як ми діємо, формується тим, як нас навчали й соціалізували. У нашій нейрофізіології немає нічого, що змушувало б нас реагувати насильством.
П’яте положення
НАУКОВО НЕКОРЕКТНО стверджувати, що війна спричиняється «інстинктом» чи будь-яким одним мотивом.
У процесі становлення сучасної війни переважання емоційних і мотиваційних чинників, які іноді називають «інстинктами», поступилося переважанню когнітивних чинників. Сучасна війна передбачає інституційне використання особистісних рис, таких як слухняність, навіюваність та ідеалізм; соціальних навичок, зокрема мови; а також раціональних міркувань, таких як розрахунок витрат, планування та опрацювання інформації.
Технологія сучасної війни надмірно посилила риси, пов’язані з насильством, як у підготовці безпосередніх учасників бойових дій, так і в підготовці населення загалом до підтримки війни. Унаслідок такого посилення ці риси часто помилково вважають причинами процесу, хоча насправді вони є його наслідками.
Висновок
Ми робимо висновок, що біологія не прирікає людство на війну. Людство може звільнитися з полону біологічного песимізму й набути впевненості, потрібної для здійснення необхідних перетворень у цей Міжнародний рік миру та в наступні роки.
Хоча ці завдання мають переважно інституційний і колективний характер, їх здійснення залежить також від свідомості окремих учасників, для яких песимізм і оптимізм є вирішальними чинниками.
Як «війни починаються в умах людей», так і мир починається в наших умах. Той самий вид, який винайшов війну, здатний винайти мир. Кожен із нас несе відповідальність.
Севілья, 16 травня 1986 року.